Краєзнавчо-дослідницька робота

 Всеукраїнська краєзнавча експедиція учнівської молоді

«Моя Батьківщина - Україна»

                                   Краєзнавчо-дослідницька робота

                                                 Автор роботи - пошукова група:

                                                      Вакуленко Світлана (7 клас)

                                                       Мостова Анастасія (7 клас)

Керівник групи - Гончарук Ольга Валеріївна (вчитель ЗВ)

                                                                            Біда, мов смерч, насунула здаля.

                                                                           Заплакала обпалена земля,

                                                                          Немов чиєсь стривожене дитя…

                                                                         І мирне обірвалося життя!

              Рідний край – це таке місце на землі, де народилася людина, де вона мешкає, навчається,  працює. Для нас рідним краєм стало  село Конищів, де  народилися ми, де проживають наші батьки,  де посивіли дідусі і бабусі, де жили наші пращури. Це земля, яка знає радість і біль, трудящі чоловічі руки і виснажені  руки жінок і дітей, яка бачила радісні обличчя людей-трударів і чорні вдовині хустки, яка відчувала плуг  орача і рани снарядів. Це наша історія, яку ми повинні знати і пам’ятати…

              …Теплий червневий літній ранок. Ще вчора на шкільному подвір’ї  лунав випускний вальс. Юнаки та дівчата будували плани, мріяли про щасливе майбутнє.  Хтось мріяв стати лікарем, хтось  шофером, учителем, трактористом, створити хорошу дружну сім’ю.

              22 червня 1941 року – цей день став особливим для Муржака Івана та Чайнюк Степаниди.  Вони створили  нову сім’ю. В дворі Муржака Івана духовий оркестр грав весільні мелодії. Лагідне сонце  вигравало на усмішках гостей. Ніщо не віщувало біди. Весілля доходило до свого завершення, як раптом музика затихла.  На купу перегною, яка була найвищим підняттям у дворі молодих,  піднявся голова сільської ради і оголосив страшну звістку: «Війна! Сьогодні о  4 годині ранку віроломно напали фашисти на нашу країну». Страх розгубленості і розпачу з’явився на обличчях гостей. Важко  повірити. Крики… Сльози… Та мить і люди зрозуміли, що потрібно стати на захист своєї Батьківщини.  Оголосили негайний збір . За короткий проміжок часу чоловіки старші 18 років уже стояли біля сільської ради і були готові до від’їзду на фронт.

              В  цей час із селища Ялтушків, що знаходиться в двадцяти кілометрах від нашого села, з цукрового заводу доносився страшний гудок, який тривав протягом  години.

332 жителі  Конищева, одягнувши сірі солдатські шинелі, стали воїнами і пішли на захист Вітчизни.

              Воїном-захисником став і наш  односелець Муржак Андрій Кифорович, який на той час ніс строкову службу у танкових військах Радянської Армії.

               В селі залишилися діти, жінки та люди похилого віку, які були основною робочою силою у існуючому колгоспі. Орали поля кіньми і коровами, сіяли вручну. Практично весь зібраний урожай  віддавали державі для фронту. Адже в селі не було жодної сім’ї, якої  не торкнулася б війна.

              Важко згадують очевидці в’їзд німців у село. Шум моторів мотоциклів по вулицях порушив  тишу  села і нагадував страшний ревіт. Вони в’їжджали як герої, як господарі із закачаними рукавами і усмішкою переможців. Люди жахалися зустрічі з ними. А німці заходили в двори і просили: «Матка,  яйко (яйці), млеко (молоко), кука (курка)».  «Переможці» , але голодні. Шлях їхній пролягав на Муровані Курилівці.

              Остапчук Степанида розповідала, як німці, награбувавши здобичі, запалили вогнище у її садку і запікали там курей, влаштувавши  такий собі привал.

              Німецькі війська в селі довго не затрималися, але залишили свого намісника Гаріка (так він запам’ятався одинадцятирічній Коваленко Марії Йосипівні) та прислужників-поліцаїв із числа жителів села. Як потрібно не любити свого ближнього, втратити почуття поваги до себе, людей,  рідних, стати байдужим  до чужого болю, не чути криків та сліз односельців, втратити почуття   патріотизму, щоб перетворитися на прислужників-зрадників, прислужників-убивць, прислужників-поліцаїв! Це Гринюк Юхтим, Мазур Степан, Ковальський Петро, Ковальський  Ладим. 

                 Гринюк Юхтим застрелив Плаксій Ганну, яка несла з млина торбинку муки. Мазур Степан видав Ковальського Полікарпа, який на той час був головою колгоспу і не хотів давати німцям зерна, продуктів харчування. Вони робили облави на людей, сприяли відправленню молоді на каторжні роботи в Німеччину. Поліцаї добре знали, в якій сім’ї є молоді дівчата та хлопці. Вони приходили до цих сімей вночі, забирали молодь у сільську раду, де їх тримали до ранку, а вранці відправляли на Копайгородську станцію. Звідти дорога пролягала до Німеччини. Хлопці та дівчата просили, щоб  не відправляти їх на чужину. Та хто хотів слухати! Був такий випадок, коли працівник сільської ради  вийшов  і сказав: «Їх треба вишикувати в один ряд і розстріляти двох-трьох. Тоді всі захочуть їхати».

                  Ці слова закарбувалися в пам’яті нашої односельчанки Заєць Степаниди (дівоче прізвище) на все життя, адже вона стояла саме серед тих самих молодих людей. Наші бабусі розповідали, як  Степаниді, шістнадцятирічній  дівчині,  разом із односельчанкою вдалося втекти зі станції  при самій погрузці у вагони для відправки у Німеччину.

                 Вони поверталися додому ночами, щоб удень їх ніхто не помітив, а дібравшись,  переховувалися,  щоб поліцаї  знову не забрали для відправки до Німеччини.

               Від однієї думки стає моторошно: «Невже вони були так впевненні в перемозі загарбників, тих, хто зазіхав на чуже? А як вони дивитимуться в очі матерів, які чекають звісток з фронту, в яких забирають останню радість – дітей?» 

               Багато юнаків та дівчат фашисти вивезли до Німеччини на каторжні роботи.

З Конищева взяли 98 душ – 9 не повернулося.

              Жителеві нашого села Храпку Івану Петровичу довелося побачити і пережити страхіття  концтабору «Освенцим». Та навіть ті, хто залишився в селі, не хотіли сидіти без дій. Ворога потрібно нищити кругом, як  той бур’ян. Велику роль у боротьбі з фашистськими окупантами відіграв партизанський рух.

              Необхідно було підірвати впевненість німців у своїй могутності і підняти дух радянських людей, зміцнити їх  віру у Перемогу. Адже «Хто з мечем на народ піде, той від нього й загине» - твердить  народна  мудрість.

             У 1941 році у вересні місяці в Конищів прибув Муржак Федір Михайлович, який служив у Дубновськім районному відділі внутрішніх справ. Коли відступали війська з України, його разом з іншими залишили в тилу ворога. Тут в Конищеві і в навколишніх селах він організував підпільну  групу, в яку ввійшли Блажко Микола, Таран Степан, Волчкова Олександра, Хлопецький Федір, Кобилецький Микола, Якимцев – робітник з Донбасу, Нізірінський Стах, Якимцова Даша, Шмирко Семен, Кравчук Микола, Криштофор Микита.  Аптекар з сусіднього села Сніткова, Сіфоров,  постачав  партизанам  медикаменти. Зв’язним між партизанами і сільським головою був  хлопчисько  Якимовський Анатолій Іванович, який одного разу потрапив під обшук поліцаїв і німецького намісника Гаріка. Та хлопчина був кмітливим і зумів вчасно знищити записку.

             Пізніше партизани налагодили зв′язок з поліцаєм цукрового заводу Савченком і машиністкою Дубель Лідією. Писали прокламації, а машиністка передруковувала їх на машинці. Коли виникла загроза розкриття, то поліцай Савченко організував підводу і вивіз машиністку та друкарську машинку, ящик  патронів, гранати у безпечне місце, а сам пішов у партизани, які  оперували по селах Барського, Копайгородського, Мурованокуриловецького, Ново-Ушицького районів. Таран Степан роздобув радіоприймач, який дав йому вчитель із села Гулівської Слободи. Кожен  день слухали інформацію з Москви, правду про те, що діється на фронтах. Цю інформацію Лідія Дубель розповсюджувала з допомогою листівок, які розклеювали по селах.  Листівки доставляли  Якимцова  Даша і  Нізірінський Стах.

             Партизани шкодили німцям як могли: підривали автомобільні колони та колони  мотоциклістів, потяги із цистернами палива, нищили їх кількісний склад. Це страшно не подобалося окупантам і вони почали пошуки партизанів і боротьбу проти них.

             По наводці зрадників в 1943 році фашисти дізналися про перебування партизанів у хаті місцевого лісника Вільчинського, де вони зморені відпочивали.  Вночі німці із поліцаями влаштували облаву. Зав’язався нерівний бій. Одного партизана вбили. Ліснику Вільчинському разом із іншими партизанами вдалося втекти. Та сталася трагедія. Фашисти арештували батька, матір, дружину та двох  його дітей і дівчину єврейку, яка переховувалася у його будинку.  Катували їх ледь не до смерті  в Кам′янець-Подільському комісаріаті, але вони не видали підпільників. Їх повісили. За допомогою зв’язків Вільчинському вдалося врятувати своїх дітей. Німим свідком цієї облави  залишилися обгорілі стіни оселі, яку німці  спалили.

             Залишився партизанський квиток Муржака Федора Михайловича №300/50, виданий  начальником особливого відділу партизанського з′єднання Мельника, який був переданий у військомат  Мурованокуриловецького району.

             Попри те, що в селі Конищеві знаходився фашистський намісник Гарік та поліцаї, німці періодично навідувалися у село як у розвідку, брати продукти харчування. Ще їм подобалися наші дівчата та жінки. Але вони були не тільки красивими, але й хитрими. Жінки закручувалися низенько, замащували обличчя і створювали вигляд хворих на тиф. Німці дуже боялися тифозних хворих і далеко обходили їх.

            Особливо страшним був час, коли фашистська Німеччина почала зазнавати поразок. Німці стали проявляти агресію і особливу жорстокість.

            1944 рік. В п’яти кілометрах від нашого села в місцевості Байкова проходила лінія фронту.  Німці почали  відступати, а Радянська Армія вела переможні наступаючі бої.

             Із спогадів Коваленко Марії Йосипівни: «Я з тіткою пасла череду худоби. Дивимося, а до нас їде машина. Не зупиняючись, військові почали кричати, щоб ми гнали худобу додому, тому що  зараз має бути бій. Машина поїхала в напрямку села. І ми, перелякані до смерті, направилися додому. Корови почали страшно ревіти, наче  відчували страхіття, що насувалося. Тільки я добігала до своєї хати, як почало гудіти небо. З’явилися німецькі літаки. Вони прямо косили верхи дерев, а кулі летіли рядами і дуже виблискували. Я завмерла біля одного з дерев, обнявши його, наче маму, що має мене захистити.  Літаки зникли. Я чимдуж  побігла до свого двору. Забігла до хати, притулилася до мами і сестрички Антоніни, як раптом почався гарматний обстріл. Тут я вже не хотіла бачити нічого, тільки б мама і старша сестричка мене міцно тримали. Через дві – три години гарматний обстріл став затихати. По-дитяче я одразу глянула у вікно. Сонячний день став похмурим , затьмареним клубами сірого диму. Потім я разом із сестричкою пішли збирати оте блискуче, що косило вершечки дерев. Після війни ми ще довго знаходили на своєму городі гільзи від кулеметних куль».

             Гарматний постріл влучив і в хату моєї сусідки Муржак Степаниди Кифирівни. Відірвало край  будівлі. На щастя, вона разом із новонародженим сином Миколою, батько якого пішов на  війну і загинув, навіть не дізнавшись, що у нього народився син, мамою та молодшим братом Петром затаїлися біля печі, яка і врятувала їх від смерті. На городі було дві воронки. Згодом хату добудували. Город зарівняли. Хоч пройшов час, земля і стіни «загоїли» свої рани та страшна

картина того дня не раз поставала перед очима цієї жінки.

             Бої точилися протягом двох днів і ночей. Головні удари були спрямовані на територію, що знаходилася за селом в районах лісів і полів. Звідти, в напрямку Хмельницької області, радянські війська вели наступальні бої на армію Гітлера. Кровопролитний бій зав’язався на місцевості Байкова і в селі Гулі, де Вінницька область межує з Хмельницькою областю.

              Ще довго жителі села чули гуркіт гармат, який ставав все тихішим і віддаленим. Переможний  фронт Радянської Армії рухався все вперед і вперед.  Німецька армія зазнавала поразки  за поразкою.                

              Дехто із поліцаїв тікав разом із німцями (міняючи свої прізвища), інші залишалися в селі, а були й такі, що, змінюючи прізвище, переїжджали в різні куточки нашої неосяжної Батьківщини.

             …Відгриміли бої. Люди села вирішили піти на місця бойових дій.  На Байкові попри дорогу  виросло багато могил загиблих воїнів-визволителів.

             Після визволення села на місцевому цвинтарі проведено перепоховання загиблих солдат, що лежали в могилках при дорозі на Байковій і були розкидані на полі бою, в  єдину велику домовину – братську могилу. В 1945 році  приїхали представники з району і оголосили про нове перепоховання братської могили нашого села в братську могилу в районному центрі, що було й проведено.

               Через дві неділі після боїв житель нашого села Бабляк (дід Бабляка Івана) пішов у місцевість Ємцева копати якісь корінці рослин, де знайшов убитих два радянських солдати, яких присипало землею в результаті розриву снаряду. Накривши їх трупи своєю фуфайкою, він повернувся в село за людьми, щоб провести  поховання.

             Із спогадів Коваленко Марії Йосипівни: «На той час мені було вже чотирнадцять років. Разом із  Бабляком та ще декількома  людьми з лопатою в руках я пішла в ліс. Там стояв сильний сморід. Ми викопали яму  і провели поховання двох солдатів. Зробили могилку, згодом поставили хрест.  Чомусь ніхто навіть не подивився, чи були у них документи. Аж згодом прийшла така думка, можливо й запізно».

              Та не запізно для жителя нашого села Викоброди Василя Степановича, який через  роки вирішив дізнатися, хто ж похований на нашій конищівській землі. Можливо когось шукають. Чиясь мати чи дружина рада б побачити ту купку землі, яка зігріває рідну людину, притулитися до неї, поговорити. Він разом із декількома чоловіками розкопав могилу невідомих солдатів. При одному із них добре збереглися документи на ім’я М.В.Щербаков.  Військовий квиток іншого  був у гіршому стані. Тому прізвище важко прочитати – Фетисов чи Фокін. Проте, зробивши запит у військовий архів, з’ясували, що ніхто таких людей не шукав. Було запізно. Невідомих солдатів поховали  з усіма почестями. Встановлено обеліск, облаштовано могилу, до якої ніколи не заростає стежка.

   Фашистська окупація села тривала понад 970 днів, та населення Конищева твердо й непохитно вірило в неминучу перемогу над ворогом.

            22 березня 1944 року Червона Армія звільнила село Конищів і в цілому весь район від німецьких загарбників.

            Головою колгоспу « Більшовик »  став Самоляк Герасим, однак побув до весни і пішов на фронт.

            Чоловіки на фронті, в селі залишились лише жінки,  люди похилого віку та діти. Вони ходили пішки на станцію Котюжани за насінням. Поля копали лопатами, волочили коровами. Але жінки вистояли і зуміли виконувати  важку чоловічу роботу.

             А з яким нетерпінням люди чекали листів з фронту.  

Сабій Степан Володимирович  за годину мав іти у бій, а в листі запитував дружину, як діти, корова, чи є хоч якийсь урожай. Обіцяв, що коли  приїде, то тоді буде легше…

             Багато матерів посивіло, багато жінок овдовіло, багато дітей осиротіло. Білі похоронки закручували жінок у чорні хустини.    

             Із спогадів Коваленко Ксенії Кифирівни: «Одного разу я побачила, що до мого двору не  поспішаючи підходить листоноша, роздивляючись, наче крадеться. Тоді мій розум помутнів. Зрозуміла – вона боїться вручити мені в руки похоронку. Не знаю, де я взяла в собі сили, щоб  стриматися від крику, щоб не злякати маленького сина. Я просто остовпіла, мовчки спостерігаючи  за листоношею. А вона тихенько підійшла до хати, поставила в двері  білий папір і пішла дуже 

швидко».

              Малі діти просили тата. Одна жінка скидала хустку, надівала кашкет і говорила: «Ось вам тато», а  потім закручувалася в хустину: «Ось вам мама».

                Не повернулися з фронтових доріг 156 наших односельчан. Хтось  навіки залишився лежати в чужій землі. У когось є могилка і пам′ять рідних, а в когось лише ПАМ′ЯТЬ. Скільки їх – безіменних, скільки їх – осиротілих, скільки їх – овдовілих. На жаль, не кожна мати чи дружина змогла побачити  купку до болю рідної землі. Тому й несуть квіти до кожної могилки солдата, до кожного холодного постаменту  і обеліска.

               Кожне молоде серце сьогодні і завжди повинно берегти пам’ять про всіх, хто відстояв державу  в  тій страшній війні. Берегти, шанувати дідів і прадідів, берегти, шанувати і стояти на варті, щоб  ніколи не повторилася та біда, яку пережив народ у 1941-1945 роках.

            9 травня 1945 року! У цей день, може, вперше вільно, на повні груди зітхнули наші односельці.

           Радянський воїн, воїн-месник, воїн-герой і визволитель нарешті повертається додому. По рідній  дорозі іде він, овіяний славою звитяжних боїв, обкурений пилюкою фронтових доріг, зігрітий теплотою сердець вдячних визволених. Він – наш односелець, чийсь батько чи брат, чийсь син  чи  онук, мій земляк.